Світ увійшов в епоху глобального дефіциту нафти. Її називають «нафтовим шоком» і «ціновим суперциклом».

Сланцевий видобуток у США справді досяг свого піку, і його повторення в будь-якій іншій країні неможливе на нинішньому рівні цін, оскільки потребує великої кількості резервних бурових установок і розвиненої системи трубопроводів.

До того ж, у країн ОПЕК відсутні резервні потужності видобутку, що неодноразово демонструвала Саудівська Аравія. Один показовий нюанс — це цикл, який видно з графіка вище (графік узято з книги «Нафта і мир»): починаючи з 1984 року, темпи зростання споживання нафти нижчі за темпи зростання розвіданих запасів.

Із 20 найбільших родовищ 18 були відкриті в період з 1917 по 1968 роки. Основний приріст запасів відбувається за рахунок середніх родовищ і вдосконалення технологій видобутку нафти зі старих родовищ. Це не означає, що у світі не залишилося нафти. Це означає, що не залишилося «дешевої» нафти.

Видобуток переміщується в Арктику, зону вічної мерзлоти та на глибоководний шельф. На баланс ставляться запаси бітумів і нафтоносних пісків. Нові технології видобутку нафти потребують зростання витрат зі складнішою системою економіки або зниження загальних темпів зростання світової економіки, зумовлених підвищенням споживання енергії (особливо з урахуванням розвитку дата-центрів).

На графіку чітко видно, що пік відкриття великих нафтових запасів відбувся у 1965 році, який передував кризі 1973 року. Попередні піки припадали на довоєнний і післявоєнний періоди (кінець 40-х років).

Вони були спричинені усуненням із «великої нафтової гри» Франції, Німеччини, Японії та Італії й відкриттям прямого доступу на Близький Схід американським нафтовим гігантам (доктрина постколоніалізму, «політика відкритих дверей»).

До 1984 року рівень нафтових запасів дозволяв балансувати доларову систему координат ф’ючерсними торгами та змінами валютних курсів її учасників, зберігаючи за США контроль над цінами.

У 1985 році для порятунку долара США продали країни G7, змусивши їх підвищити курси своїх валют щодо долара (Плаза-угода — Plaza Accord). У 90-ті роки доларову систему врятував розпад СРСР і денуклеаризація його уламків, що вивільнило нові обсяги нафти для світового ринку.

Починаючи з 2000 року, ця модель лише стагнує. Звідси — нинішнє загострення політичної конфліктності та ескалації на міждержавному рівні (санкційні й торговельні війни), що ідентифікуються як зростання націоналізму. Зростання вуглеводневого дефіциту в міру його усвідомлення розширює зону невизначеності та скорочує горизонт планування (передбачуваність розвитку).

Відповідно, зростає економічна (прихована) влада країн-експортерів нафти й газу, що підвищує ризики ослаблення країн-імпортерів. Відмова від запасів — неекономічний примус (Венесуела).

Звідси агресивна межа істерики навколо ESG-порядку денного та «зеленої енергетики», за якою стоїть спроба екстрено знизити у відсотковому співвідношенні споживання вуглеводнів і змінити світовий енергобаланс на користь США (навіть Європа тут поза грою).

Звідси — сланцевий (операційно нерентабельний) прорив США як спосіб захисту внутрішнього ринку на час переформатування світового. Звідси — «квазіфінансове» бажання встановити мир в Україні й знову інтегрувати Росію в доларовий простір. Попереду — Китай. Нафти на всіх не вистачить.