В подібних геополітичних умовах волатильність цілком зрозуміла. І доки ризик загострення зберігаеться, нафта залишиться у висхідному тренді.

При цьому на відкат у бік зниження може вплинути відмова Ірану від перекриття Ормузької протоки і підтримка мирних інніціатив. При цьому потреба в потужностях по експорту нафти в країнах Персидської затоки складає 13 млн барелів на добу, але може бути вище на тлі зростання видобутку нафти ОПЕК+, що підкреслює важливість нормалізації логістики в регіоні і проблематику у разі повного блокування протоки.

Потужності наявних на Близькому Сході нафтопроводів явно недостатньо для задоволення азіатського і європейського попиту.

Що стосується анонсованих турецькою стороною проектів “Шлях розвитку” і “Середній коридор”, то вони передбачають постачання контейнерних вантажів з використанням автомобільного, залізничного і морського транспорту. На данних момент проекти не представляють альтернативи для перевалки нафтоналивних вантажів.

Заяви Дональда Трампа про те, що Китай купуватиме нафту у Ірана і США, викликало питання про можливі зміни в санкційній політиці Вашингтону. У Держдепі уникають чітких відповідей, але натякають: адміністрація діє в рамках середовища, що швидко змінюється.

Псля ескалації конфлікту між Ізраїлем та Іраном Трамп заявив про “повне припинення вогню”. Тегеран називає це своєю перемогою, Ізраїль – виконанням задач. Тепер йдеться про нафту: Трамп явно розраховує, що КНР збільшить закупівлі у США, але при цьому не відмовиться від постачань іранської нафти. Держдеп ухиляється, відповідаючи на прямі питання про відміну обмежень проти Ірану. Можливо Вашингтон готовий на точкові послаблення в обмін на деескалацію.

Китай – ключовий гравець. Пекін, найбільший покупець іранської нафти, може отримати нефоральні гарантії продовження угод, якщо паралельно збільшить закупівлі в США. Поки адміністрація Трампа залишає простір для маневру. Якщо санкції проти Ірану пом’якшать, це вплине на глобальні нафтові потоки.